Вісім днів за один: моя відпустка у Львові (частина 2)

Перша частина тут

Перші враження

Зійшовши на перон Львівського залізничного вокзалу, уявляєш себе маленьким хлопчиком, який потрапивши до великого музею, захоплено бігає від експонату до експонату. Та старанно намагається усе роздивитись та якнайбільше запам’ятати. Так було у Львові. Не встигли ми приїхати й оселитися, як побігли шукати історичний центр, Площу Ринок, фотографуючи дорогою все, що можна сфотографувати.

Нам пощастило. В перші дні нашого приїзду погода була сонячною. В такі дні центр Львова нагадує одне велике свято. Із квітами та квіткарками, із живими скульптурами та нескінченними натовпами туристів із незмінними фотокамерами. 

Ратуша. Один з таксистів розповів нам легенду. Ніби в темну пору доби місцевими владними коридорами гуляє привид австрійського намісника. Перевіряти правдивість цього міфа ми не стали. А от краєвидом з Ратуші намилувалися. 

Такий от «нєжданчик»: це «привітання» від земляків я зустрів на даху Львівської Ратуші. Я хоч і не вболівальник й до ФК «Зоря» ставлюся скоріш негативно, ніж нейтрально, але й мені дуже соромно за «чорно-білих». 

Свою першу в житті подвійну веселку я бачив у Львові.

Високий замок.Читаючи про нього в Луганську, я наївно думав, що це – старовинна будівля. Власне, так і було. Колись на Замковій горі дійсно стояв замок. Нині «Високий замок» - це пам'ятник садово-паркового мистецтва. Власник квартири, яку ми винаймали, назвав цю місцину «майданчиком для медитацій». Дійсно, побачивши такі пейзажі, мимоволі сядеш у позу лотоса та почнеш процес самозаглиблення.

Про таксі та львівські дощі

З погодою фартило не завжди. В останні дні нашого приїзду задощило: доки рідний Схід продовжував плавитися від спеки, у Львові розпочався «сезон дощів». Ну, може «сезон» - то занадто, але дощик був тривалий. Йшов без перерви більше доби. Ми, як туристи не досвідчені, на такі погодні примхи, як рясні опади та стрімке падіння температури (впала до «-12»), не розраховували. Тож, довелося кілька разів скористатися послугами місцевого таксі.

Що я можу сказати, розповідь про те, львівські таксісти мають вишукані музичні смаки, то – міф. Не виключаю, може є серед них музичні естети, але ми таких не зустрічали. В цьому випадку Схід та Захід дійсно разом. І у львівських таксі так само можна почути увесь музичний непотріб, яким щедро годують своїх слухачів ФМ-станції. Щоправда, одного разу ми натрапили аналітичну програму від «ЕРА-ФМ», але то був поодинокий випадок.

Кнайпи (невеличкий суб’єктивний огляд)

Львівські «заклади громадського харчування», чи то кнайпи, як називають їх місцеві, я виніс в окрему главу. Бо вони того варті! Це вам не остогидлі «генделики» в Луганську. Тут кожна кав’ярня – невеличкий музей. Екскурсію кнайпами ми розпочали з «Криївки».

Знайти її не важко: кілька кроків від міської Ратуші. Розпитайте місцевих, вам підкажуть. Та не забудьте: без обов’язкових паролю-відгуку: «Слава Україні! – Героям слава!» вас не пропустять. Випадок із біло-синім нардепом Олегом Царьовим пам’ятають усі. Та, попри сльози й соплі вищезгаданого нардепука, скажу, що жодного негативу в «Криївці» я не відчув. Що б там не казали, дуже класний й позитивний заклад із чудовою кухнею та прийнятними цінами. Та й з яким почуттям гумору оформлений! Чого, наприклад, вартий оцей «Куток вишколу розвідника» із ящиком пива «Жигулі»))

Свого неповторного шарму додає підпільно-бункерна стилістика. Страви подають в залізному, похідному посуді. Меблі – дерев’яні столи й табурети. І все це – серед експонатів з історії УПА. 

І, до речі, ніхто в «Криївці» не ображає російськомовних. Принаймні, жодних випадків лінчування «москалів» я не бачив. Сам був свідком, як кілька неповнолітніх хіпстерок із дуже сильним «мАААсковським» акцентом шукали «то самає бандеравскає кафе». І ніхто з них не говорив про «образу», дівчатка виглядали дуже зацікавленими.

Та для тих, кому не подобається «Криївка» є сила-силенна інших закладів. Наприклад, «Копальня кави». Нам, як донбасянам, важко було пройти повз це казкове місце. Не залишаючи площу Ринок, переходимо на протилежний бік до будинку «Просвіти». Проходимо крамничку із з кавою та усілякими пов»язаними з нею сувенірами, оминаємо велику кав’ярню-книгарню на першому поверсі, проходимо повз вивіску «До забою» і потрапляємо… у шахту. Справжню шахту із ламповою та людською кліттю та смачними шахтарськими стравами.

(це фото поцупив на сайті)

«До чого тут шахта?!» - виникло у мене питання. Відповідь знайшов в українській вікіпедії: «…кава у Львові — ні що інакше, як корисна копалина, яку видобувають так само, як вугілля чи торф».

І тут риторичне питання. А що заважало відкрити дещо подібне на Луганщині, де зі справжніми корисними копалинами проблем нема? Ми ж постійно говоримо про залучення інвестицій та імідж регіону. Але, то запитання без відповіді. Не буду про це, занадто сумно від цього стає. Краще продовжу про львівські кнайпи.

«Лівий берег». Чим може бути цікавий підвал Львівського оперного театру? Ми не знали, доки не зустріли цього янгола, на площі, прямо перед оперою. Він і розповів.

Вміють львів’яни вміло обігрувати міські легенди. Є, наприклад, історія, що будівля Львівського оперного стоїть прямо на підземній річці Полтві. І шум її можна почути, стоячи в оркестровій ямі у Львівській опері. Є легенда, є й заклад. Вхід до нього видно на 20-гривневій купюрі. Якщо стояти обличчям до фасаду театру, то з правого боку будуть двері до «Лівого берегу».

Заходимо та бачимо такий от коридор з усіма «підземними» атрибутами (плескіт води, цегляні стіни дубові сваї та хиткий дерев’яний місток). Проходимо підземелля і бачимо таку от «занурене під воду» приміщення. Із класним добірком мистецьких артефактів на стінах.

Музична стилістика витримана в усьому. Навіть, в музичних сирниках))) Смакота неймовірна!)

Смачні блукання продовжили у «Львівській майстерні шоколаду». Всі, хто любить солоденьке, просто зобов’язані зазирнути сюди.  Пам’ятаєте бартонівську казку «Чарлі та шоколадна фабрика»? Приблизно теж саме відчуття. Тільки замість умпа-лумпів – приємні хлопці й дівчата у фірмових костюмах. А так – жодної різниці: так само можна спостерігати за процесом та головне, скуш-ту-ва-ти (!!!)

Та «Дім легенд», найвеселіша кав’ярня у Львові. Ця семиповерхова будівля на вулиці Староєврейській не може не привертати уваги. Як не зайти до такого будиночку?!))) 

Легенд у Львові багато (в старовинному місті по-іншому просто не можливо). Всі місцеві міфи зібрали в цьому закладі. Наприклад, це – колекція місцевих звуків. «Сон мера Львова», «Заснування міста» тощо. Підносиш трубку до вуха й слухаєш. 

Нажаль, після того, як я зробив це фото, до мене підійшла одна з офіціанток та повідомила що фотографувати в приміщенні заборонено. Тому зображення інтер’єру довелося шукати в мережі. Це лише – одна з кімнат. Знайти схожі приміщення тут не можливо (ми перевіряли))). 

Міфи живуть і на даху. Це – сажотрус. Та – невеличке пояснення, що він тут робить.

Поруч – не менш міфологічний та легендарний, трабант. Колись на цих невеличких машинках їздила вся Східна Німеччина. Тепер одна з цих автівок живе на даху. Те, як машину затягнули на 4-поверхову будівлю, мабуть – найбільша легенда.

Якісного фото машинки в мене не вийшло(. Картинку з трабантом взяв тут.

Фінал (сумний)

Все хороше в будь-якому разі неодмінно закінчується, як «оперні» десерти, які замовляєш у «Лівому березі», чи цукерки з вищезгаданої Львівської майстерні шоколаду. Закінчилася й наша відпустка. Ми ще встигли потрапити на два джем-сейшени у Львівській відкритій школі джазу

Та випадково зустріти автобуси української футбольної збірної (в день нашого від’їзду вони грали з чехами). Але, сумний день повернення таки-настав. І знову довелося трохи понервувати через скасування прямого поїзду до Луганська. Квитки на луганську електричку нам вперто не продавали, обіцяючи зробити це в день її прибуття. Ситуація ускладнилася тим, що потяг зі Львова мав прибути за півгодити до від’їзду електрички на Луганськ. Львівський транспорт запізнився – на стояння в черзі в касі часу вже не було. Довелося без квитків, згадуючи добрим словом керівництво «Укрзалізниці» та усього Міністерства транспорту, з купою речей бігти на сусідній перон, проситися до луганських провідників. Та все закінчилося добре: нас, як зайців, з поїзду не зсадили і до Луганська довезли.  

Пі. Ес. Окрема подяка моєму ЖЖ-френду Кирилу Новікову та його дружині Наталі за теплий прийом та незабутні екскурсії)))